Липразид 10 таблетки №30

ІНСТРУКЦІЯ

для медичного застосування лікарського засобу

ЛІПРАЗИД 10

(LIPRAZID 10)

ЛІПРАЗИД 20

(LIPRAZID 20)

Склад:

діючі речовини: лізиноприл та гідрохлортіазид;

1 таблетка Ліпразиду 10 містить лізиноприлу (у перерахуванні на 100 % безводний лізиноприл) – 10 мг, що відповідає лізиноприлу дигідрату – 10,89 мг та гідрохлортіазиду (у перерахуванні на 100 % суху речовину) – 12,5 мг;

1 таблетка Ліпразиду 20 містить лізиноприлу (у перерахуванні на 100 % безводний лізиноприл) –  20 мг, що відповідає лізиноприлу дигідрату – 21,78 мг та гідрохлортіазиду (у перерахуванні на 100 % суху речовину) – 12,5 мг;

допоміжні речовини: Ліпразид 10 – маніт (E 421), крохмаль кукурудзяний, магнію стеарат, заліза оксид жовтий (E 172), кальцію гідрофосфату дигідрат. Ліпразид 20 – маніт (E 421), крохмаль кукурудзяний, магнію стеарат, заліза оксид червоний (E 172), кальцію гідрофосфату дигідрат.

Лікарська форма.Таблетки.

Основні фізико-хімічні властивості:

Ліпразид 10 – таблетки круглої форми з двоопуклою поверхнею, кремового кольору. На поверхні таблеток допускається мармуровість і вкраплення від жовтого до коричневого кольору.

Ліпразид 20 – таблетки круглої форми з двоопуклою поверхнею, рожевого кольору. На поверхні таблеток допускається мармуровість і вкраплення червоно-коричневого кольору.

Фармакотерапевтична група. Засоби, що впливають на ренін-ангіотензинову систему.Комбіновані препарати інгібіторів АПФ. Лізиноприл та діуретики. Код АТХ С09В А03.

Фармакологічні властивості.

Фармакодинаміка.

Комбінований антигіпертензивний препарат, який містить інгібітор ангіотензин-перетворювального ферменту (АПФ) лізиноприл та діуретик гідрохлортіазид.

Лізиноприл інгібує АПФ, який перетворює ангіотензин I в ангіотензин II. Зниження вмісту ангіотензину II спричиняє пряме зменшення рівня альдостерону. Це призводить до зниження загального периферичного опору судин та системного артеріального тиску.

Гідрохлортіазид є тіазидним діуретиком з антигіпертензивною дією. Знижує реабсорбцію електролітів та води у дистальних канальцях нирок, збільшує діурез, внаслідок чого зменшується загальний циркулюючий об′єм крові та знижується підвищений артеріальний тиск. Значне зниження систолічного та діастолічного артеріального тиску настає через 3-4 дні прийому гідрохлортіазиду, а оптимальний антигіпертензивний ефект спостерігається після 3-4 тижнів застосування препарату.

Комбінація лізиноприлу та гідрохлортіазиду спричиняє більш виражений гіпотензивний ефект, ніж кожний компонент окремо.

Фармакокінетика.

Біодоступність лізиноприлу становить близько 30 %. Прийом їжі не має значного впливу на абсорбцію лізиноприлу. Незначна кількість (6-10 %) зв'язується з білками плазми крові. Початковий ефект після застосування лізиноприлу розвивається через 1 годину, максимальна концентрація у плазмі крові досягається через 6-7 годин після прийому. Практично не біотрансформується в організмі, тільки близько 7 % лізиноприлу метаболізується у печінці. Лізиноприл частково проникає через плацентарний бар'єр. Основна кількість речовини виводиться з організму у незміненому вигляді із сечею. Період напіввиведення із сироватки крові становить 12 годин. Елімінація лізиноприлу у пацієнтів літнього віку уповільнена.

Діуретична дія гідрохлортіазиду розвивається через 2 години після прийому та досягає максимальної вираженості через 3-4 години, триває 6-12 годин. Біодоступність гідрохлортіазиду становить 65-70 %. Близько 40 % зв'язується з білками плазми крові. Проникає через плаценту та екскретується у грудне молоко. Гідрохлортіазид не метаболізується, виводиться нирками.

Клінічні характеристики.

Показання.

Артеріальна гіпертензія, якщо монотерапією гідрохлортіазидом або лізиноприлом не досягнуто бажаного зниження артеріального тиску.

Протипоказання.

·     Гіперчутливість до лізиноприлу, гідрохлортіазиду, до інших компонентів препарату або до інших інгібіторів АПФ;

·     гіперчутливість до похідних сульфонамідів;

·     ангіоневротичний набряк в анамнезі, спричинений попереднім застосуванням інгібіторів АПФ;

·     спадковий або ідіопатичний ангіоневротичний набряк (набряк Квінке) в анамнезі;

·     мітральний або аортальний стеноз, гіпертрофічна кардіоміопатія з вираженими гемодинамічними порушеннями;

·   гострий інфаркт міокарда з нестабільною гемодинамікою;

·   кардіогенний шок;

·   тяжка ниркова недостатність (кліренс креатиніну < 30 мл/хв), рівень креатиніну в сироватці крові ≥ 220 мкмоль/л, анурія;

·   двобічний стеноз ниркових артерій або стеноз ниркової артерії єдиної нирки;

·   стан після трансплантації нирки;

·   механічна непрохідність сечовивідних шляхів;

·     порушення водно-сольового обміну (резистентна до лікування гіперкаліємія/гіпокаліємія, рефрактерна гіпонатріємія, гіповолемія);

·     тяжкі форми цукрового діабету;

·     тяжка печінкова недостатність, печінкова енцефалопатія;

·     первинний гіперальдостеронізм;

·     загострення подагри;

·     порфірія;

·     застосування з аліскіренвмісними препаратами пацієнтам з цукровим діабетом або з порушенням функції нирок (ШКФ < 60 мл/хв/1,73 м²);

·     застосування високопропускних мембран з поліакрилнітрилнатрій-2-метилалілсульфонату (наприклад, AN 69) при гемодіалізі;

·     вагітні або жінки, які планують завагітніти (див. розділ «Застосування у період вагітності або годування груддю»).

Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій.

Інші антигіпертензивні препарати:можливе посилення гіпотензивної дії. Застосування з нітрогліцерином та іншими органічними нітратами або вазодилататорами може ще більше знизити артеріальний тиск. Гангліоблокатори або блокатори адренергічних нейронів можуть бути застосовані в комбінації з препаратами лізиноприлу тільки під суворим контролем.

Слід уникати поєднання з аліскіренвмісними препаратами.

Подвійна блокада РААС за допомогою комбінованого застосування інгібіторів АПФ (у т.ч. лізіноприлу), БРА або аліскірену пов’язана з більш високою частотою побічних ефектів, таких як артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія, зниження ниркової функції (в т.ч. гострої ниркової недостатності) порівняно з застосуванням одного РААС-блокуючого препарата (див. розділи «Протипоказання», «Особливості застосування»).

Препарати літію: оборотне підвищення рівня літію в сироватці крові та розвиток його токсичних ефектів. Тіазидні діуретики та інгібітори АПФ знижують нирковий кліренс літію і значно підвищують ризик літієвої інтоксикації. Тому застосовувати комбінацію лізиноприл/гідрохлортіазид одночасно з літієм не рекомендується, але якщо таке поєднання необхідне, слід проводити ретельний контроль рівня літію у сироватці крові.

Інші діуретики: відзначається сумація антигіпертензивного ефекту. У пацієнтів, які вже приймають діуретики, особливо у тих, кому діуретики були призначені нещодавно, застосування лізиноприлу іноді може спричиняти надмірне зниження артеріального тиску. Терапію діуретиками слід припинити за 2-3 дні перед початком терапії комбінованим препаратом лізиноприл/гідрохлортіазд для запобігання розвитку симптоматичної гіпотензії. Якщо це неможливо, лікування необхідно розпочинати із застосування лише лізиноприлу.

Калійзберігаючі діуретики, калієвмісні харчові добавки або калієвмісні замінники харчової солі: підвищується ризик розвитку гіперкаліємії. Зазвичай втрата калію внаслідок прийому тіазидних діуретиків послаблюється калійзберігаючою дією лізиноприлу. Застосування калієвмісних харчових добавок, калійзберігаючих діуретиків або калієвмісних солезамінників може призводити до значного підвищення рівня калію в сироватці крові, особливо у пацієнтів з порушенням функції нирок або цукровим діабетом. Якщо одночасне застосування комбінації лізиноприлу/гідрохлортіазиду і будь-якого з цих засобів необхідне, слід застосовувати їх з обережністю і з частим моніторингом рівня калію в сироватці крові.

Препарати, що індукують шлуночкову тахікардію типу «torsadedepointes»: через ризик гіпокаліємії підвищується ризик розвитку серцевих аритмій, у т.ч. шлуночкової тахікардії типу «torsade de pointes» при супутньому застосуванні гідрохлортіазиду і лікарських засобів, на ефекти яких впливають зміни рівня калію в сироватці крові:

·         антиаритмічні препарати класу I (наприклад, хінідин, гідрохінідин, дизопірамід);

·         антиаритмічні препарати класу III (наприклад, аміодарон, соталол, дофетилід, ібутілід);

·         нейролептики (наприклад, тіоридазин, хлорпромазин, левомепромазин, трифлуоперазин, ціамемазин, сульпірид, сультоприд, амісульпірид, тіаприд, пімозид, галоперидол, дроперидол);

·         інші (наприклад, бепридил, цизаприд, дифеманіл, еритроміцин для внутрішньовенного введення, галофантрин, мізоластин, пентамідин, терфенадин, вінкамін для внутрішньовенного введення).

Трициклічні антидепресанти, антипсихотичні препарати, анестетики: одночасне застосування з інгібіторами АПФ може призвести до подальшого зниження артеріального тиску.

Нестероїдні протизапальні препарати (НПЗП), включаючи селективні інгібітори ЦОГ-2, ацетилсаліцилову кислоту у дозі ≥ 3 г на добу, неселективні НПЗП: при тривалому застосуванні НПЗП знижується гіпотензивний та діуретичний ефект інгібіторів АПФ і тіазидів. Супутній прийом НПЗП та інгібіторів АПФ спричиняє адитивний ефект на підвищення рівня калію в сироватці крові, що може призвести до погіршення функції нирок. Зазвичай ці ефекти оборотні. В окремих випадках може спостерігатися гостра ниркова недостатність, особливо при порушенні функції нирок, наприклад, у пацієнтів літнього віку або у пацієнтів зi зневодненням. НПЗП можуть посилювати вплив гідрохлортіазиду на рівень калію в сироватці крові, знижувати натрійуретичний ефект тіазидів; підвищується ризик НПЗП-індукованих порушень функції нирок.

Триметоприм, гепарин: одночасне застосування інгібіторів АПФ і тіазидів з триметопримом підвищує ризик гіперкаліємії та порушення функції нирок.

Гіпоглікемічні препарати (інсуліни, пероральні гіпоглікемічні засоби): епідеміологічні дослідження вказують на те, що одночасне застосування інгібіторів АПФ і протидіабетичних лікарських засобів може посилити ефекти щодо зниження рівня глюкози у крові з ризиком розвитку гіпоглікемії. Імовірність такого ефекту особливо висока впродовж перших тижнів комбінованого лікування, а також при порушенні функції нирок. Може виникнути потреба у корекції доз протидіабетичних препаратів.

Препарати золота: нітритоїдні реакції (симптоми вазодилатації, включаючи припливи, нудоту, запаморочення, артеріальну гіпотензію, що може бути дуже значною) після ін’єкції золота (наприклад, натрію ауротіомалату) відзначалися частіше у пацієнтів, які отримували лікування інгібіторами АПФ.

Симпатоміметики: може знижуватися гіпотензивний ефект інгібіторів АПФ.

Естрогени, кортикостероїди: можливе зменшення антигіпертензивної дії інгібіторів АПФ внаслідок затримки рідини в організмі.

Амфотерицин В (парентеральний), карбеноксолон, кортикостероїди, кортикотропін (АКТГ) або стимулюючі проносні: гідрохлортіазид може посилювати електролітний дисбаланс, особливо гіпокаліємію.

Солі кальцію та вітамін D: тіазидні діуретики можуть знижувати екскрецію кальцію та підвищувати рівень кальцію у плазмі крові. Слід контролювати рівень кальціюв сироватці кровіта коригувати дозу препарату кальцію/вітаміну D.

Серцеві глікозиди: підвищується імовірність токсичних ефектів глікозидів (у т.ч. підвищеної збудливості шлуночків) внаслідок розвитку тіазид-індукованих гіпокаліємії та гіпомагніємії.

Холестирамін і колестипол: можлива затримка або зменшення абсорбції гідрохлортіазиду у присутності аніонних смол до 85 %. Тому препарати сульфонамідних діуретиків слід приймати принаймні за 1 годину до або через 4-6 години після прийому цих препаратів.

Антацидні засоби: може знижуватися біодоступність лізиноприлу, тому препарат слід приймати за 1-2 години до або через 1-2 години після прийому антацидного препарату.

Недеполяризуючі міорелаксанти (наприклад, тубокурарину хлорид): гідрохлортіазид посилює дію цих препаратів та підвищує чутливість до тубокурарину.

Соталол: тіазид-індукована гіпокаліємія може збільшити ризик соталол-індукованих аритмій.

Алопуринол: одночасне застосування інгібіторів АПФ та алопуринолу підвищує ризик ураження нирок і може призвести до підвищеного ризику лейкопенії. Підвищується ризик реакцій гіперчутливості.

Інші засоби для лікування подагри (пробенецид, сульфінпіразон): може виникнути потреба у збільшенні дози урикозуричних засобів, оскільки гідрохлортіазид може підвищувати рівень сечової кислоти у сироватці крові.

Циклоспорин: одночасне застосування інгібіторів АПФ і циклоспорину збільшує ризик пошкодження нирок і гіперкаліємії. Супутнє застосування діуретиків може збільшити ризик розвитку гіперурикемії і подагроподібних ускладнень.

Ловастатин: одночасне застосування інгібіторів АПФ і ловастатину збільшує ризик гіперкаліємії.

Алдеслейкін:посилення гіпотензивного ефекту інгібіторів АПФ.

Засоби, що пригнічують функцію кісткового мозку: підвищується ризик розвитку нейтропенії та/або агранулоцитозу.

Цитостатики, імуносупресивні препарати, прокаїнамід: застосування з інгібіторами АПФ може призвести до підвищеного ризику розвитку лейкопенії.

Цитотоксичні препарати (наприклад, циклофосфамід, метотрексат): тіазиди можуть знижувати ниркову екскрецію цитотоксичних препаратів та посилювати їх мієлосупресивні ефекти.

Пресорні аміни (наприклад, норепінефрин, епінефрин): можливе зменшення відповіді на вплив пресорних амінів, але не настільки, щоб виключити їх застосування.

Барбітурати, діазепам,наркотичні препарати: можливе потенціювання впливу на розвиток артеріальної та ортостатичної гіпотензії.

Антихолінергічні засоби (наприклад, атропін, біпериден):підвищення біодоступності тіазидних діуретиків внаслідок зниження моторики травного тракту і швидкості евакуації зі шлунка.

Саліцилати:у разі високих доз саліцилатів гідрохлортіазид може посилювати їх токсичну дію на центральну нервову систему.

Метилдопа:повідомлялося про окремі випадки гемолітичної анемії при застосуванні з гідрохлортіазидом.

Метформін: слід застосовувати з обережністю з огляду на ризик лактатацидозу через можливу гідрохлортіазид-індуковану функціональну ниркову недостатність.

Бета-блокатори, діазоксид: можливе підвищення їх гіперглікемічного ефекту за рахунок тіазидів.

Амантадин:гідрохлортіазид може підвищити ризик побічних реакцій амантадину.

Карбамазепін:ризик гіпонатріємії. Слід контролювати рівень електролітів.

Йодовмісні контрастні засоби: у разі діуретик-індукованого зневоднення підвищується ризик розвитку гострої ниркової недостатності, особливо на тлі високих доз препаратів йоду. Перед застосуванням йодовмісних контрастних засобів слід провести регідратацію.

Тканинні активатори плазміногену, такі імуносупресанти як mTOR-інгібітори (наприклад, темсиролімус, сиролімус, еверолімус): можливе підвищення ризику розвитку ангіоневротичного набряку.

Алкоголь: можливе посилення гіпотензивного ефекту будь-яких антигіпертензивних препаратів.

Вплив на результати лабораторних аналізів: через вплив на обмін кальцію тіазиди можуть впливати на результати оцінки функції паращитовидних залоз.

Препарат можна застосовувати одночасно з ацетилсаліциловою кислотою (у кардіологічних дозах), тромболітиками, бета-блокаторами та/або нітратами під наглядом лікаря.

Препарати лізиноприлу слід з обережністю застосовувати хворим з гострим інфарктом міокарда впродовж 6-12 годин після введення стрептокінази через ризик розвитку артеріальної гіпотензії.

Особливості застосування.

Симптоматична артеріальна гіпотензія.

Симптоматична артеріальна гіпотензія рідко спостерігається у пацієнтів з неускладненою гіпертонічною хворобою та більш імовірна у пацієнтів з гіповолемією, електролітним дисбалансом (в т.ч. гіпонатріємією, гіпохлоремічним алкалозом, гіпомагніємією або гіпокаліємією), наприклад, при терапії діуретиками, при низькосольовій дієті, діалізі, діареї, блюванні або при тяжких формах ренінзалежної гіпертензії. Таким пацієнтам слід регулярно проводити визначення електролітів сироватки крові. Пацієнтам з підвищеним ризиком симптоматичної гіпотензії початок терапії та корекцію дози слід проводити під ретельним медичним контролем. Особлива увага необхідна пацієнтам з ішемічною хворобою серця або захворюваннями судин мозку, у яких надмірне зниження тиску може призвести до інфаркту міокарда або інсульту.

У разі розвитку артеріальної гіпотензії пацієнта слід покласти на спину і при необхідності зробити внутрішньовенне вливання фізіологічного розчину натрію хлориду. Транзиторна артеріальна гіпотензія при прийомі препарату не є протипоказанням для подальшого його застосування. Після нормалізації артеріального тиску та відновлення ефективного об’єму крові можливе поновлення терапії препаратом лізиноприл/гідрохлортіазид у зниженому дозуванні або окремо одним із компонентів.

У деяких пацієнтів із серцевою недостатністю і нормальним або зниженим артеріальним тиском лізиноприл може додатково знизити системний артеріальний тиск. Цей ефект – очікуваний і зазвичай не є причиною для припинення лікування. Якщо гіпотензія стає симптоматичною, може бути необхідним зменшення дози або припинення застосування комбінованого препарату лізиноприл/гідрохлортіазид.

Подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС).

Одночасне застосування інгібіторів АПФ (у т.ч. лізиноприлу), блокаторів рецепторів ангіотензину II (БРА) або аліскірену збільшує ризик артеріальної гіпотензії, гіперкаліємії та зниження функції нирок (у т.ч. гострої ниркової недостатності). Тому подвійна блокада РААС шляхом комбінованого застосування інгібіторів АПФ з БРА або аліскіреном не рекомендується.

Якщо подвійна блокада РААС вважається абсолютно необхідною, це має відбуватися тільки під ретельним наглядом фахівців та при частому ретельному моніторингу функції нирок, рівня електролітів крові (особливо калію), артеріального тиску.

Інгібітори АПФ та БРА не слід застосовувати одночасно у пацієнтів з діабетичною нефропатією.

Попередня терапія діуретиками.

Симптоматична артеріальна гіпотензнія може виникати після початкової дози комбінованого препарату лізиноприл/гідрохлортіазид. Це більш імовірно у пацієнтів з дегідратацією та/або сольовим дефіцитом в результаті попередньої терапії діуретиками. Терапію діуретиками слід припинити за 2-3 дні до початку застосування комбінації лізиноприл/гідрохлортіазид. Якщо це неможливо, лікування слід розпочинати тільки з одного лізиноприлу в дозі 5 мг.

Стеноз аортального та/або мітрального клапана/гіпертрофічна кардіоміопатія.

Як і інші інгібітори АПФ, лізиноприл не рекомендується застосовувати пацієнтам зі стенозом мітрального клапана та з обструкцією відтоку з лівого шлуночка (наприклад, при аортальному стенозі або гіпертрофічній кардіоміопатії).

Порушення функції нирок.

Тіазиди не можуть бути прийнятними діуретиками для застосування пацієнтам з порушенням функції нирок. Вони неефективні при кліренсі креатиніну 30 мл/хв або нижче (помірна або тяжка ниркова недостатність).

Комбінований препарат лізиноприл/гідрохлортіазид не слід застосовувати в якості початкової терапії у будь-якого пацієнта з порушенням функції нирок.

Лізиноприл/гідрохлортіазид не слід призначати пацієнтам з нирковою недостатністю (кліренс креатиніну ≤ 80 мл/хв), доки шляхом титрування доз окремих активних речовин препарату не буде встановлена необхідність застосування саме таких доз, що містяться у комбінованій таблетці.

У пацієнтів із серцевою недостатністю артеріальна гіпотензія, що виникає після початку терапії інгібіторами АПФ, може призвести до подальших розладів функції нирок із можливим наступним розвитком оборотної (після відміни препарату) гострої ниркової недостатності.

У деяких пацієнтів з артеріальною гіпертензією без явних ознак хвороби нирок може спостерігатися незначне тимчасове підвищення рівня сечовини і креатиніну в сироватці крові, особливо якщо лізиноприл застосовувати одночасно з діуретиками. Імовірність цього явища вища у пацієнтів з уже існуючим порушенням функції нирок. Такий стан може потребувати зменшення дози та/або припинення застосування діуретика та/або лізиноприлу.

Пацієнти після трансплантації нирки.

Досвіду застосування препарату для лікування пацієнтів із нещодавно пересадженою ниркою немає, тому препарат не слід застосовувати цій групі пацієнтів.

Анафілактоїдні реакції при гемодіалізі.

Застосування лізиноприлу/гідрохлортіазиду не показане пацієнтам, які потребують діалізу з приводу ниркової недостатності.

Повідомлялося про випадки розвитку анафілактоїдних реакцій у пацієнтів, які проходили процедури гемодіалізу із застосуванням високопропускних мембран (наприклад, AN 69), і супутнім лікуванням інгібіторами АПФ. Таким пацієнтам рекомендується застосовувати інший тип мембран для діалізу або інший клас антигіпертензивних препаратів.

Анафілактоїдні реакції при аферезі ліпопротеїнів низької щільності (ЛПНЩ).

Зрідка повідомлялося про випадки анафілактоїдних реакцій, що загрожують життю, у пацієнтів, які отримували інгібітори АПФ під час аферезу ЛПНЩ з декстрансульфатом. Для уникнення цих реакцій перед кожною процедурою аферезу слід тимчасово призупиняти прийом інгібіторів АПФ.

Захворювання печінки.

Слід з обережністю застосовувати тіазиди пацієнтам з порушенням функції печінки або прогресуючим захворюванням печінки, оскільки незначні зміни водно-електролітного балансу можуть спровокувати раптову печінкову кому.

Дуже рідко застосування інгібіторів АПФ було пов’язано з синдромом, що розпочинається з холестатичної жовтяниці або гепатиту і прогресує до фулмінантного некрозу печінки, іноді з летальним наслідком. Механізм цього синдрому невідомий. Якщо у пацієнтів, які приймають лізиноприл/гідрохлортіазид, розвивається жовтяниця або значно підвищується активність печінкових ферментів у сироватці крові, препарат необхідно відмінити та залишити пацієнта під наглядом лікаря до зникнення симптомів.

Хірургічне втручання/загальна анестезія.

При значних хірургічних втручаннях або при анестезії із застосуванням препаратів, які спричиняють артеріальну гіпотензію, лізиноприл може блокувати утворення ангіотензину ІІ внаслідок компенсаторного вивільнення реніну, спричиняючи виражене непрогнозоване зниження артеріального тиску. У випадку розвитку артеріальної гіпотензії, яку можна пояснити цим механізмом, її слід коригувати шляхом збільшення ОЦК.

Метаболічні та ендокринні ефекти.

Відомо, що сумісне застосування інгібіторів АПФ та протидіабетичних препаратів (у т.ч. інсуліну) може спричинити підвищення концентрації глюкози крові, що знижує ризик розвитку гіпоглікемії. Цей феномен з більшою імовірністю розвивається у перші тижні комбінованої терапії та у пацієнтів з порушенням функції нирок (див. розділ «Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій»). Терапія тіазидами може спричинити порушення толерантності до глюкози та розвиток гіперглікемії. Тому може знадобитися корекція доз протидіабетичних засобів, включаючи інсулін. У хворих на цукровий діабет, які отримують пероральні протидіабетичні засоби або інсулін, рівень глюкози в плазмі крові слід ретельно контролювати впродовж першого місяця лікування інгібітором АПФ. Можлива маніфестація латентного цукрового діабету під час терапії тіазидами.

З терапією тіазидними діуретиками можуть бути пов’язані підвищення рівнів холестерину, вільного білірубіну (внаслідок витіснення зі зв’язку з альбумінами) і тригліцеридів у плазмі крові.

Тіазиди можуть знижувати рівень зв’язаного з білками йоду у плазмі крові без ознак порушення функції щитовидної залози.

У деяких пацієнтів застосування тіазидних діуретиків може спровокувати гіперурикемію та/або погіршити перебіг/спровокувати напад подагри у схильних до цього пацієнтів. Проте лізиноприл може збільшити виведення сечової кислоти і, таким чином, може послабити гіперурикемічний ефект гідрохлортіазиду.

Електролітний дисбаланс.

Усім пацієнтам, які отримують терапію діуретиками, слід проводити періодичне визначення рівня електролітів у сироватці крові для виявлення можливого водно-електролітного дисбалансу.

Тіазиди, включаючи гідрохлортіазид, можуть спричинити водно-електролітний дисбаланс, у т.ч. гіповолемію, гіпонатріємію, гіпокаліємію, гіпомагніємію, гіпохлоремічний алкалоз. Визначення рівнів електролітів у сироватці крові та сечі особливо важливо, коли пацієнт страждає надмірним блюванням та/або діареєю або отримує парентерально рідини. Попереджувальними симптомами водно-електролітного дисбалансу, незалежно від причини, є сухість у роті, відчуття спраги, слабкість, млявість, сонливість, неспокій, сплутаність свідомості, судоми, м’язові болі або судоми (крампи), м’язова втома, артеріальна гіпотензія, олігурія, тахікардія, нудота, блювання.

Препарат слід призначати з обережністю пацієнтам, які перебувають на безсольовій дієті.

У хворих з набряками в спекотну погоду може виникати дилюційна гіпонатріємія. Дефіцит хлоридів, як правило, незначний і не потребує лікування. Тіазиди збільшують екскрецію магнію з сечею, що може призвести до гіпомагніємії.

Також тіазиди можуть знижувати екскрецію кальцію з сечею і, як наслідок, спричиняти незначне транзиторне підвищення його рівня в плазмі крові. Значна гіперкальціємія може бути проявом латентного гіперпаратиреозу. Прийом тіазидів слід припинити перед обстеженням функції паращитовидних залоз.

Гіперкаліємія.

У деяких пацієнтів при прийомі інгібіторів АПФ, у тому числі лізиноприлу, відзначалося збільшення концентрації калію у сироватці крові. До факторів ризику виникнення гіперкаліємії належать ниркова недостатність, цукровий діабет, одночасне застосування калійзберігаючих діуретиків, калієвмісних харчових добавок або калієвмісних замінників солі, або інших препаратів, що спричиняють підвищення концентрації калію у сироватці крові (наприклад, гепарин, триметоприм). Якщо прийом вищезазначених засобів на фоні лікування інгібіторами АПФ визнається необхідним, рекомендується регулярний контроль рівня калію в сироватці крові.

Моніторинг рівня електролітів крові має особливо важливе значення для пацієнтів, які отримують калійзберігаючі діуретики та іАПФ або БРА з приводу серцевої недостатності. Також у таких випадках слід застосовувати найнижчі ефективні дози калійзберігаючих діуретиків та іАПФ/БРА. У випадку гіперкаліємії слід розглянути питання про призупинення або припинення лікування.

Цукровий діабет.

Пацієнтам, які приймають пероральні протидіабетичні препарати або інсулін, необхідно здійснювати ретельний глікемічний контроль, особливо впродовж першого місяця лікування інгібіторами АПФ.

Гіперчутливість/ангіоневротичний набряк.

Ангіоневротичний набряк обличчя, кінцівок, губ, язика, надгортаника, голосових зв’язок та/або гортані в окремих випадках спостерігався у пацієнтів, які лікувалися інгібіторами АПФ, включаючи лізиноприл. Ангіоневротичний набряк може розвинутися у будь-який час впродовж лікування. У такому випадку застосування лізиноприлу слід негайно припинити, провести відповідне лікування та спостерігати за пацієнтом до повного зникнення симптомів.

Навіть у випадках, коли набряк обмежується тільки язиком і ознаки порушення дихання відсутні, пацієнти можуть потребувати тривалого нагляду, оскільки лікування антигістамінними препаратами та кортикостероїдами може виявитися недостатньо.

Дуже рідко були зареєстровані летальні випадки внаслідок ангіоневротичного набряку гортані або язика. Якщо набряк поширюється на язик, голосові зв'язки або гортань, може виникнути обструкція дихальних шляхів, особливо у пацієнтів, які раніше перенесли хірургічне втручання на органах дихання. У таких випадках слід негайно вжити заходи невідкладної терапії (введення адреналіну (епінефрину) та/або підтримка прохідності дихальних шляхів). Пацієнт має перебувати під ретельним медичним наглядом до повного і стійкого зникнення симптомів.

Ангіоневротичні набряки при застосуванні інгібіторів АПФ частіше виникали у представників негроїдної раси, ніж у пацієнтів інших рас.

У пацієнтів з ангіоневротичним набряком в анамнезі, не пов’язаним із терапією інгібіторами АПФ, може підвищуватися ризик його розвитку при застосуванні інгібіторів АПФ.

У пацієнтів, які отримують тіазиди, можуть виникати реакції гіперчутливості (з/без алергії або бронхіальної астми в анамнезі). На фоні застосування препарату можливе загострення перебігу захворювань сполучної тканини, у т.ч. системного червоного вовчаку.

Анафілактоїдні реакції при десенсибілізуючій терапії.

У пацієнтів, які отримували інгібітори АПФ, під час десенсибілізуючої терапії алергенами (наприклад, отрутою перетинчастокрилих), розвивалися тривалі анафілактоїдні реакції. При утриманні від прийому інгібіторів АПФ на час десенсибілізації таких реакцій можна уникнути, проте випадкове повторне введення інгібіторів АПФ знову провокувало розвиток анафілактоїдних реакцій.

Нейтропенія/агранулоцитоз/тромбоцитопенія/анемія.

У пацієнтів, які приймають інгібітори АПФ, були зареєстровані випадки нейтропенії/агранулоцитозу, тромбоцитопенії та анемії. При нормальній функції нирок і при відсутності будь-яких інших ускладнючих факторів нейтропенія розвивається рідко. Нейтропенія і агранулоцитоз є оборотними після припинення прийому інгібіторів АПФ.

Лізиноприл слід застосовувати особливо обережно пацієнтам із дифузними захворюваннями сполучної тканини, при лікуванні імунодепресантами, алопуринолом або прокаїнамідом, а також при комбінації цих ускладнюючих факторів, особливо за наявності вже існуючого порушення функції нирок.

У деяких із цих пацієнтів розвивалися тяжкі інфекції, які іноді не реагували на інтенсивну терапію антибіотиками. При застосуванні лізиноприлу таким пацієнтам рекомендується проводити періодичний контроль кількості лейкоцитів, а також пацієнтів слід попередити про необхідність інформування лікаря про будь-які ознаки інфекції.

Гостра міопія і вторинна закритокутова глаукома.

Гідрохлортіазид, що входить до складу препарату, може спричинити реакцію ідіосинкразії, що призводить до розвитку гострої транзиторної міопії та гострої закритокутової глаукоми. Симптоми характеризуються гострим початком зниження гостроти зору та/або очного болю і зазвичай розвиваються від кількох годин до кількох тижнів від початку лікування гідрохлортіазидом.

Нелікована гостра закритокутова глаукома може призвести до постійної втрати зору. Первинним заходом є припинення застосування гідрохлоротіазіду якомога швидше. Надалі слід розглянути невідкладне медикаментозне або хірургічне лікування, якщо внутрішньоочний тиск залишається неконтрольованим. Фактором ризику розвитку гострої закритокутової глаукоми може бути алергія на сульфонаміди або пеніциліни в анамнезі.

Етнічні особливості.

У представників негроїдної раси, які застосовували інгібітори АПФ, частіше виникали ангіоневротичні набряки порівняно з пацієнтами інших рас. Як і у випадку інших інгібіторів АПФ, антигіпертензивна дія лізиноприлу менш виражена у пацієнтів негроїдної раси, ніж у пацієнтів інших рас, можливо, внаслідок більшої поширеності серед гіпертензивних пацієнтів негроїдної раси осіб з низьким рівнем реніну у крові.

Кашель.

При лікуванні інгібіторами АПФ повідомлялося про виникнення непродуктивного персистуючого кашлю, який проходить після відміни препарату. Кашель, спричинений інгібіторами АПФ, слід диференціювати від кашлю при інших захворюваннях.

Первинний гіперальдостеронізм.

У пацієнтів, які страждають на первинний гіперальдостеронізм, інгібітори АПФ неефективні, тому препарат не слід застосовувати для цієї групи пацієнтів.

Літій.

Зазвичай не рекомендується одночасне застосування літію та лізиноприлу.

Пацієнти літнього віку.

За данними клінічних досліджень ефективність та переносимість одночасного застосування лізиноприлу і гідрохлортіазиду були однакові як у пацієнтів літнього віку, так і у молодших пацієнтів з артеріальною гіпертензією.

Коригувати дозування пацієнтам літнього віку не потрібно. Якщо у пацієнта літнього віку спостерігається зниження функції нирок, слід скоригувати початкову дозу лізиноприлу (див. «Ниркова недостатність»).

Вагітність.

Не слід розпочинати прийом інгібіторів АПФ у період вагітності. Якщо продовження терапії інгібіторами АПФ вважається необхідним, пацієнток, які планують вагітність, слід перевести на альтернативну антигіпертензивну терапію препаратами, що мають встановлений профіль безпеки для застосування у період вагітності. При діагностуванні вагітності лікування інгібіторами АПФ слід негайно припинити і за необхідності слід розпочати альтернативну терапію (див. розділи «Протипоказання» та «Застосування у період вагітності або годування груддю»).

Реакції фотосенсибілізації.

Під час лікуваннятіазидами повідомлялося про випадки реакцій фотосенсибілізації. Якщо впродовж лікування виникають реакції фотосенсибілізації, рекомендовано відмінити препарат. Якщо лікар вважає, що препарат необхідно призначити повторно, рекомендовано захищати ділянки тіла, що піддаються впливу сонячних променів або штучного УФ-опромінення, та обмежити перебування на сонці.

Антидопінговий тест.

Гідрохлортіазид, що міститься в цьому препараті, може спричинити хибно-позитивний результат допінг-тесту.

Антигіпертензивна дія гідрохлортіазиду може посилитися після симпатектомії.

У період лікування Ліпразидом не рекомендується вживання алкоголю.

Застосування у період вагітності або годування груддю.

Препарати інгібіторів АПФ протипоказано застосовувати вагітним або жінкам, які планують завагітніти. Епідеміологічні дані щодо ризику тератогенності при застосуванні інгібіторів АПФ в І триместрі вагітності неоднозначні; однак невеликого збільшення ризику виключити не можна. Дані щодо впливу терапії інгібіторами АПФ в ІІ та ІІІ триместрах свідчать про фетотоксичність (пригнічення функції нирок, олігогідрамніоз, гіпоплазія кісток черепа) і неонатальну токсичність (ниркова недостатність, артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія).

При плануванні вагітності слід обрати альтернативне антигіпертензивне лікування препаратом зі встановленим профілем безпеки для застосування у період вагітності.

При встановленні вагітності під час лікування інгібітором АПФ застосування його слід негайно припинити та за необхідності замінити іншими лікарськими засобами, дозволеними до застосування вагітним. У цьому випадку рекомендується ультразвуковий контроль функції нирок і черепа плода.

За новонародженими, матері яких приймали інгібітори АПФ, необхідно ретельно спостерігати у зв’язку з можливістю розвитку у них артеріальної гіпотензії, олігурії та гіперкаліємії.

Існує обмежений досвід застосування гідрохлортіазиду у період вагітності, особливо у І триместрі. Гідрохлортіазид проникає через плаценту. Грунтуючись на фармакологічних механізмах дії гідрохлортіазиду, його застосування в ІІ і ІІІ триместрах вагітності може погіршити фето-плацентарну перфузію, спричинити жовтяницю, порушення електролітного балансу і тромбоцитопенію плода та новонародженого.

Гідрохлортіазид не можна застосовувати для лікування гестаційних набряків, гестаційної артеріальної гіпертензії або прееклампсії вагітних через ризик зменшення об’єму плазми крові та плацентарної перфузії.

За необхідності застосування препарату годування груддю рекомендується припинити.

Здатність впливати на швидкість реакції при керуванні автотранспортом або іншими механізмами.

Як і інші антигіпертензивні засоби, комбінація лізиноприл/гідрохлортіазид може слабо або помірно впливати на швидкість реакції внаслідок можливого розвитку побічних реакцій, особливо на початку терапії або при зміні дозування, залежно від індивідуальної сприйнятливості пацієнта, а також при застосуванні препарату у поєднанні з алкоголем.

При керуванні автотранспортом або іншими механізмами слід враховувати, що іноді може виникати запаморочення або підвищена втомлюваність. Тому на початку застосування препарату (період визначається індивідуально лікарем) слід утримуватися від керування автотранспортом та/або іншими механізмами. Пізніше ступінь обмеження визначається індивідуально лікарем.

Спосіб застосування та дози.

Препарат призначати із урахуванням доз лізиноприлу або гідрохлортіазиду, які застосовувалися в монотерапії. Дозу підбирати індивідуально залежно від терапевтичного ефекту.

Початкова рекомендована доза (у перерахуванні на лізиноприл) – 5-10 мг/добу, далі дозу слід коригувати з урахуванням досягнутого клінічного ефекту. Стабільний терапевтичний ефект зазвичай розвивається через 2-4 тижні застосування препарату. Рекомендована підтримуюча доза – 20 мг 1 раз на добу. Максимальна добова доза (у перерахуванні на лізиноприл) – 40 мг.

За необхідності прийому препарату в дозі 2,5 мг та 5 мг (у перерахуванні на лізиноприл) слід застосовувати лікарські форми з можливістю такого дозування.

Діти.

Безпека та ефективність застосування дітям лізиноприлу/гідрохлортіазиду не встановлені, тому препарат протипоказаний дітям віком до 18 років.

Передозування.

Дані про передозування у людини обмежені.

Симптоми: симптоми передозування інгібіторів АПФ можуть включати артеріальну гіпотензію, циркуляторний шок, електролітні порушення, ниркову недостатність, гіпервентиляцію, тахікардію, пальпітацію, брадикардію, запаморочення, неспокій, кашель.

Симптомами передозування гідрохлортіазиду є симптоми, зумовлені зниженням рівня електролітів у сироватці крові (в т.ч. гіпокаліємія, гіпохлоремія, гіпонатріємія), а також зневодненням, що виникає внаслідок надмірного діурезу. Можуть виникати тахікардія, аритмія, артеріальна гіпотензія, серцево-судинний шок, слабкість, сплутаність та розлади свідомості, пригнічення свідомості (включаючи кому), запаморочення, спазми м’язів, судоми, парестезії, нудота, блювання, відчуття спраги, поліурія, олігурія, анурія, алкалоз, підвищений рівень азоту сечовини у крові (в основному при нирковій недостатності), ниркова недостатність.

У випадку застосування серцевих глікозидів гіпокаліємія може призвести до підвищення ризику серцевих аритмій.

Лікування: симптоматичне та підтримуюче, специфічного антидоту немає. Лікування препаратом слід припинити і за пацієнтом слід встановити ретельний нагляд. Терапевтичні заходи залежать від характеру і тяжкості симптомів.

Рекомендованим лікуванням передозування є внутрішньовенне введення фізіологічного розчину натрію хлориду. При артеріальній гіпотензії слід покласти пацієнта на спину (ноги необхідно підняти). За необхідності провести інфузію ангіотензину II та/або внутрішньовенне ведення катехоламінів.

Якщо прийом препарату був здійснений нещодавно, то для його виведення та для запобігання подальшої його абсорбції рекомендується вжиття заходів, спрямованих на його виведення (наприклад, стимуляція блювання, промивання шлунка, введення ентеросорбентів та сульфату натрію). Лізиноприл може бути виведений з системного кровотоку шляхом гемодіалізу, при цьому слід уникати застосування поліакрилонітрильних металосульфонатних високопоточних мембран (наприклад, AN 69).

Брадикардію або значну вагусну реакцію можна зменшити шляхом внутрішньовенного введення атропіну. Для лікування резистентної до терапії брадикардії показано застосування кардіостимулятора.

При розвитку ангіоневротичного набряку необхідна адекватна невідкладна терапія (введення адреналіну (0,3-0,5 мл розчину адреналіну (1:1000) трансдермально), глюкокортикостероїдів, антигістамінних препаратів, забезпечення прохідності дихальних шляхів за допомогою інтубації або ларинготомії).

Слід постійно контролювати показники життєво важливих функцій, концентрації сироваткових електролітів і креатиніну.

Побічні реакції.

Побічні реакції, пов’язані з лізиноприлом.

Система крові та лімфатична система: зниження рівня гемоглобіну і гематокриту,мієлосупресія, анемія, тромбоцитопенія, лейкопенія, нейтропенія, агранулоцитоз, гемолітична анемія, лімфаденопатія, аутоімунні захворювання.

Нервова система та психічні порушення: запаморочення, головний біль, зміни настрою, парестезії, вертиго, порушення смакових відчуттів, порушення сну, сплутаність свідомості, порушення нюху, порушення рівноваги, дезорієнтація, шум у вухах, зниження гостроти зору, симптоми депресії, синкопе, галюцинації.

Серцево-судинна система: артеріальна гіпотензія (особливо після прийому першої дози препарату пацієнтами з дефіцитом натрію, дегідратацією, серцевою недостатністю), ортостатичні ефекти (включаючи гіпотензію), припливи, біль/дискомфорт у грудях, інфаркт міокарда або цереброваскулярний інсульт, можливо, вторинний через надмірну артеріальну гіпотензію у пацієнтів групи високого ризику; пальпітація, тахікардія, брадикардія, феномен Рейно. При застосуванні лізиноприлу пацієнтам із гострим інфарктом міокарда можливі, особливо у перші 24 години, AV-блокада ІІ-ІІІ ступенів, тяжка артеріальна гіпотензія та/або порушення функції нирок, у поодиноких випадках – кардіогенний шок.

Кістково-м’язова система: були зареєстровані м’язові спазми.

Дихальна система, органи грудної клітки та середостіння: кашель, риніт, бронхіт, диспное, бронхоспазм, синусит, алергічний альвеоліт/еозинофільна пневмонія. Були зареєстровані інфекції верхніх дихальних шляхів.

Травний тракт та гепатобіліарна система: діарея, запор, блювання, нудота, біль у животі, диспепсія, сухість у роті, глосит, зниження апетиту, панкреатит, інтестинальна ангіоедема, гепатоцелюлярний або холестатичний гепатит, жовтяниця, печінкова недостатність.

Дуже рідко повідомлялося про випадки небажаного перебігу гепатиту, що прогресував до печінкової недостатності. Пацієнтам, які отримували комбінацію лізиноприлу та гідрохлортіазиду та у яких виникла жовтяниця або значно підвищилися рівні печінкових ферментів у сироватці крові, слід припинити застосування даної комбінації з подальшим відповідним медичним наглядом.

Шкіра і підшкірна клітковина: висипання, свербіж, кропив’янка, гіперемія шкіри, алопеція, псоріаз, реакції гіперчутливості/ангіоневротичний набряк: ангіоневротичний набряк обличчя, кінцівок, губ, язика, голосових зв’язок та/або гортані, гіпергідроз, пемфігоїдні реакції, токсичний епідермальний некроліз, синдром Стівенса-Джонсона,поліморфна еритема, псевдолімфома шкіри.

Повідомлялося про комплексну реакцію, що включає один або кілька симптомів: гарячка, васкуліт, міалгія, артралгія/артрит, позитивний тест на антинуклеарні антитіла, підвищення швидкості осідання еритроцитів (ШОЕ), еозинофілія та лейкоцитоз, висипання, реакції фотосенсибілізції або інші дерматологічні прояви.

Сечовидільна система: дисфункція нирок, уремія, гостра ниркова недостатність, олігурія/анурія.

Ендокринна система: неадекватна секреція антидіуретичного гормона.

Репродуктивна система та молочні залози: імпотенція, гінекомастія.

Метаболічні порушення: гіпоглікемія, подагра.

Загальні порушення та порушення у місці введення: підвищена втомлюваність, астенія.

Результати лабораторних тестів: підвищення рівнів сечовини, креатиніну, білірубіну та печінкових ензимів у сироватці крові, гіперкаліємія, гіпонатріємія, протеїнурія.

Побічні реакції, пов’язані з гідрохлортіазидом.

Система крові та лімфатична система: лейкопенія, нейтропенія/агранулоцитоз, тромбоцитопенія з/без пурпури, гемолітична та апластична анемії, зменшення гематокриту, мієлосупресія, лімфаденопатія.

Імунна система: реакції гіперчутливості, включаючи анафілактичні реакції, анафілактичний шок, ангіоневротичні набряки (у т.ч. набряки обличчя, губ, язика, гортані, кінцівок, кишкові набряки).

Порушення метаболізму та трофіки: зниження апетиту/анорексія, гіперурикемія, що може провокувати подагричні напади у пацієнтів з асимптомним перебігом захворювання, подагра; електролітний дисбаланс, у т.ч. гіпонатріємія, гіпокаліємія, гіпохлоремічний алкалоз, що може спровокувати печінкову енцефалопатію/кому, гіпомагніємія, гіперкальціємія; гіперглікемія, глюкозурія, порушення толерантності до глюкози, що може зумовити маніфестацію латентного цукрового діабету;підвищення рівнів сечовини, креатиніну, ферментів печінки, білірубіну,холестерину, ліпідів, тригліцеридів у плазмі крові.

Психічні розлади: неспокій, депресія, порушення сну, сонливість, сплутаність свідомості, дезорієнтація, зміни настрою, нервозність.

Нервова система: запаморочення, головний біль, парестезії, судоми, апатія, відчуття втоми, слабкість, астенія.

Органи зору: транзиторна нечіткість/зниження гостроти зору, ксантопсія, кон’юктивіт, гостра міопія і вторинна гостра закритокутова глаукома.

Органи слуху та рівноваги: вертиго, дзвін у вухах, вушний біль.

Серцево-судинна система: аритмії, ортостатична гіпотензія, артеріальна гіпотензія, тахікардія; некротичний ангіїт (васкуліт, шкірний васкуліт).

Дихальна система, органи грудної клітки і середостіння: респіраторний дистрес, включаючи пневмоніт і набряк легенів.

Травна система: нудота, блювання, діарея, запор, сухість у роті, відчуття спраги, стоматит⁄афтозні язви, глосит, зміна смакових відчуттів, печія, подразнення шлунка/біль/спазм в епігастральній ділянці, панкреатит, сіаладеніт.

Гепатобіліарна система: розвиток печінкової енцефалопатії або печінкової коми, гепатоцелюлярна або холестатична жовтяниця, холецистит.

Шкіра та підшкірна клітковина: шкірний висип, реакції фотосенсибілізації, свербіж, кропив’янка, синдром Стівенса-Джонсона, мультиформна еритема, ексфоліативний дерматит, токсичний епідермальний некроліз, шкірні вовчакоподібні реакції/загострення системного червоного вовчака, алопеція.

Опорно-руховий апарат: судоми або біль у м’язах, м’язова слабкість, артрити.

Сечовидільна система: порушення функції нирок, інтерстиціальний нефрит, ниркова недостатність.

Інші: зниження потенції/імпотенція, підвищення температури тіла.

Термін придатності. 3 роки.

Не застосовувати після закінчення терміну придатності, вказаного на упаковці.

Умови зберігання.

В оригінальній упаковці при температурі не вище 25 °С.

Зберігати у недоступному для дітей місці.

Упаковка.

По 10 таблеток у блістері, по 3 блістери в пачці; по 60 таблеток у контейнері, по 1 контейнеру в пачці; по 90 таблеток у контейнері, по 1 контейнеру в пачці.

Категорія відпуску. За рецептом.

Виробник.

Публічне акціонерне товариство «Науково-виробничий центр «Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод».

Місцезнаходженнявиробника та його адреса місця провадження діяльності.

Україна, 03134, м. Київ, вул. Миру, 17.

ИНСТРУКЦИЯ

по медицинскому применению лекарственного средства

ЛИПРАЗИД 10

(LIPRAZID 10)

ЛИПРАЗИД 20

(LIPRAZID20)

Состав:

действующие вещества:лизиноприл и гидрохлортиазид;

1 таблетка Липразида 10 содержит лизиноприла (в перерасчете на 100 % безводный лизиноприл) – 10 мг, что соответствует лизиноприлу дигидрату – 10,89 мг и гидрохлортиазида (в перерасчете на 100 % сухое вещество) – 12,5 мг;

1 таблетка Липразида 20 содержит лизиноприла (в перерасчете на 100 % безводный лизиноприл) – 20 мг, что соответствует лизиноприлу дигидрату – 21,78 мг и гидрохлортиазида (в перерасчете на 100 % сухое вещество) – 12,5 мг;

вспомогательные вещества: Липразид 10 – маннит (Е 421), крахмал кукурузный, магния стеарат, железа оксид желтый (Е 172), кальция гидрофосфата дигидрат. Липразид 20 – маннит (Е 421), крахмал кукурузный, магния стеарат, железа оксид красный (Е 172), кальция гидрофосфата дигидрат.

Лекарственная форма. Таблетки.

Основные физико-химические свойства:

Липразид 10 – таблетки круглой формы с двояковыпуклой поверхностью, кремового цвета. На поверхности таблеток допускается мраморность и вкрапления от желтого до коричневого цвета.

Липразид 20 –таблетки круглой формы с двояковыпуклой поверхностью, розового цвета. На поверхности таблеток допускается мраморность и вкрапления  красно-коричневого цвета.

Фармакотерапевтическая группа. Средства, влияющие на ренин-ангиотензиновую систему. Комбинированные препараты ингибиторов АПФ. Лизиноприл и диуретики.  Код АТХ C09B А03.

Фармакологические свойства.

Фармакодинамика.

Комбинированный антигипертензивный препарат, содержащий ингибитор ангиотензин-превращающего фермента (АПФ) лизиноприл и диуретик гидрохлортиазид.

Лизиноприл ингибирует АПФ, преобразовывающий ангиотензин I в ангиотензин II. Снижение содержания ангиотензина II ведет к прямому уменьшению уровня альдостерона. Это приводит к снижению общего периферического сопротивления сосудов и системного артериального давления.

Гидрохлортиазид является тиазидным диуретиком с антигипертензивным действием. Снижает реабсорбцию электролитов и воды в дистальных канальцах почек, увеличивает диурез, вследствие чего уменьшается общий циркулирующий объем крови и снижается повышенное артериальное давление. Значительное снижение систолического и диастолического артериального давления наступает через 3-4 дня приема гидрохлортиазида, а оптимальный антигипертензивный эффект наблюдается после 3-4 недель приема препарата.

Комбинация лизиноприла и гидрохлортиазида оказывает более выраженный гипотензивный эффект, чем каждый компонент в отдельности.

Фармакокинетика.

Биодоступность лизиноприла составляет около 30 %. Прием пищи не оказывает значительного влияния на абсорбцию лизиноприла. Незначительное количество (6-10 %) связывается с белками плазмы крови. Начальный эффект после приема лизиноприла развивается через 1 час, максимальная концентрация в плазме крови достигается через 6-7 часов после приема. Практически не биотрансформируется в организме, только около 7 % лизиноприла метаболизируется в печени. Лизиноприл частично проникает через плацентарный барьер. Основное количество вещества выводится из организма в неизмененном виде с мочой. Период полувыведения из сыворотки крови составляет 12 часов. Элиминация лизиноприла у пациентов пожилого возраста замедлена.

Диуретическое действие гидрохлортиазида развивается через 2 часа после приема и достигает максимальной выраженности через 3-4 часа, длится 6-12 часов. Биодоступность гидрохлортиазида составляет 65-70 %. Около 40 % связывается с белками плазмы крови. Проникает через плаценту и экскретируется в грудное молоко.  Гидрохлортиазид не метаболизируется, выводится почками.

Клинические характеристики.

Показания.

Артериальная гипертензия, если монотерапией гидрохлортиазидом или лизиноприлом не достигнуто желаемого снижения артериального давления.

Противопоказания.

·     Гиперчувствительность к лизиноприлу, гидрохлортиазиду, к другим компонентам препарата или к прочим ингибиторам АПФ;

·     гиперчувствительность к производным сульфонамидов;

·     ангионевротический отек в анамнезе, вызванный предыдущим применением ингибиторов АПФ;

·     наследственный или идиопатический ангионевротический отек (отек Квинке) в анамнезе;

·     митральный или аортальный стеноз, гипертрофическая кардиомиопатия с выраженными гемодинамическими нарушениями;

·     острый инфаркт миокарда с нестабильной гемодинамикой;

·     кардиогенный шок;

·     тяжелая почечная недостаточность (клиренс креатинина < 30 мл/мин), уровень креатинина в сыворотке крови ≥ 220 мкмоль/л, анурия;

·     двухсторонний стеноз почечных артерий или стеноз почечной артерии единственной почки;

·     состояние после трансплантации почки;

·     механическая непроходимость мочевыводящих путей;

·     нарушения водно-солевого обмена (резистентная к лечению гиперкалиемия/гипокалиемия, рефрактерная гипонатриемия, гиповолемия);

·     тяжелые формы сахарного диабета;

·     тяжелая печеночная недостаточность, печеночная энцефалопатия;

·     первичный гиперальдостеронизм;

·     обострение подагры;

·     порфирия;

·     применение с алискиренсодержащими препаратами пациентам с сахарным диабетом или с нарушением функции почек (СКФ < 60 мл/мин/1,73 м²);

·     применение высокопропускных мембран из полиакрилнитрилнатрий-2-метилалилсульфоната (например, AN 69) при гемодиализе;

·     беременные или женщины, планирующие забеременеть (см. раздел «Применение в период беременности или кормления грудью»).

Взаимодействие с другими лекарственными средствами и другие виды взаимодействий.

Другие антигипертензивные препараты:возможно усиление гипотензивного действия. Применение с нитроглицерином и другими органическими нитратами или вазодилататорами может еще больше снизить артериальное давление. Ганглиоблокаторы или блокаторы адренергических нейронов могут быть применены в сочетании с препаратами лизиноприла только под строгим контролем.

Следует избегать сочетания с алискиренсодержащими препаратами.

Двойная блокада РААС с помощью комбинированного применения ингибиторов АПФ(в т.ч. лизиноприла), БРА или алискирена связана с более высокой частотой побочных эффектов, таких как артериальная гипотензия, гиперкалиемия, снижение почечной функции (в т.ч. острой почечной недостаточности) по сравнению с применением одного РААС-блокирующего препарата (см. разделы «Противопоказания», «Особенности применения»).

Препараты лития: обратимо повышение уровня лития в сыворотке крови и развитие его токсических эффектов. Тиазидные диуретики и ингибиторы АПФ снижают почечный клиренс лития и значительно повышают риск литиевой интоксикации. Поэтому применять комбинацию лизиноприл/гидрохлортиазид одновременно с литием не рекомендуется, но если такое сочетание необходимо, следует проводить тщательный контроль уровня лития в сыворотке крови.

Другие диуретики: отмечается суммирование антигипертензивного эффекта. У пациентов, которые уже принимают диуретики, особенно у тех, кому диуретики были назначены недавно, применение лизиноприла иногда может вызывать чрезмерное снижение артериального давления. Терапию диуретиками следует прекратить за 2-3 дня до начала терапии комбинированным препаратом лизиноприл/гидрохлортиазд для предотвращения развития симптоматической гипотензии. Если это невозможно, лечение необходимо начинать с применения только лизиноприла.

Калийсберегающие диуретики, калийсодержащие пищевые добавки или калийсодержащие заменители пищевой соли:повышается риск развития гиперкалиемии. Обычно потеря калия вследствие приема тиазидных диуретиков ослабляется калийсберегающим действием лизиноприла. Применение калийсодержащих пищевых добавок, калийсберегающих диуретиков или калийсодержащих солезаменителей может приводить к значительному повышению уровня калия в сыворотке крови, особенно у пациентов с нарушением функции почек или сахарным диабетом. Если одновременное применение комбинации лизиноприла/гидрохлортиазида и любого из этих средств необходимо, следует применять их с осторожностью и с частым мониторингом уровня калия в сыворотке крови.

Препараты, которые индуцируют желудочковую тахикардию типа «torsade de pointes»: из-за риска гипокалиемии повышается риск развития сердечных аритмий, в т.ч. желудочковой тахикардии типа «torsade de pointes» при сопутствующем применении гидрохлортиазида и лекарственных средств, на эффекты которых влияют изменения уровня калия в сыворотке крови:

·     антиаритмические препараты класса I (например, хинидин, гидрохинидин, дизопирамид);

·     антиаритмические препараты класса III (например, амиодарон, соталол, дофетилид, ибутилид);

·     нейролептики (например, тиоридазин, хлорпромазин, левомепромазин, трифлуоперазин, циамемазин, сульпирид, сультоприд, амисульпирид, тиаприд, пимозид, галоперидол, дроперидол);

·     другие (например, бепридил, цизаприд, дифеманил, эритромицин для внутривенного введения, галофантрин, мизоластин, пентамидин, терфенадин, винкамин для внутривенного введения).

Трициклические антидепрессанты, антипсихотические средства, анестетики:одновременное применение с ингибиторами АПФ может привести к дальнейшему снижению артериального давления.

Нестероидные противовоспалительные препараты (НПВП), включая селективные ингибиторы ЦОГ-2, ацетилсалициловую кислоту в дозе ≥ 3 г в сутки, неселективные НПВП: при длительном применении НПВП снижается гипотензивный и диуретический эффект ингибиторов АПФ и тиазидов. Сопутствующее применение НПВП и ингибиторов АПФ вызывает аддитивный эффект на повышение уровня калия в сыворотке крови, что может привести к нарушению функции почек. Обычно эти эффекты обратимы.В отдельных случаях может наблюдаться острая почечная недостаточность, особенно при нарушении функции почек, например у пациентов пожилого возраста или у пациентов с обезвоживанием. НПВП могут усиливать влияние гидрохлортиазида на уровень калия в сыворотке крови, снижать натрийуретический эффект тиазидов; повышается риск НПВП-индуцированных нарушений функции почек.

Триметоприм, гепарин: одновременный применение ингибиторов АПФ и тиазидов с триметопримом повышает риск гиперкалиемии и нарушения функции почек.

Гипогликемические препараты (инсулины, пероральные гипогликемические средства): эпидемиологические исследования указывают на то, что одновременное применение ингибиторов АПФ и противодиабетических лекарственных средств может усилить эффекты по снижению уровня глюкозы в крови с риском развития гипогликемии. Вероятность такого эффекта особенно высока в течение первых недель комбинированного лечения, а также при нарушении функции почек. Может возникнуть необходимость в коррекции доз противодиабетических препаратов.

Препараты золота:нитритоидные реакции (симптомы вазодилатации, включая приливы, тошноту, головокружение, артериальную гипотензию, которая может быть очень значительной) после инъекции золота (например, натрия ауротиомалата) отмечались чаще у пациентов, получающих лечение ингибиторами АПФ.

Симпатомиметики: может снижаться гипотензивный эффект ингибиторов АПФ.

Эстрогены, кортикостероиды: возможно уменьшение антигипертензивного действия ингибиторов АПФ вследствие задержки жидкости в организме.

Амфотерицин В (парентерально), карбеноксолон, кортикостероиды, кортикотропин (АКТГ), стимулирующие слабительные: гидрохлортиазид может усиливать электролитный дисбаланс, особенно гипокалиемию.

Соли кальция и витамин D: тиазидные диуретики могут снижать экскрецию кальция и повышать уровень кальция в плазме крови. Следует контролировать уровень кальция в сыворотке крови и корректировать дозу препарата кальция/витамина D.

Сердечные гликозиды: повышается вероятность токсических эффектов гликозидов (в т.ч. повышенной возбудимости желудочков) вследствие развития тиазид-индуцированных гипокалиемии и гипомагниемии.

Холестирамин и колестипол: возможна задержка или уменьшение абсорбции гидрохлортиазида в присутствии анионных смол до 85 %. Поэтому препараты сульфонамидных диуретиков следует принимать по крайней мере за 1 час до или через 4-6 часа после приема этих препаратов.

Антацидные средства: может снижаться биодоступность лизиноприла, поэтому препарат следует принимать за 1-2 часа до или через 1-2 часа после приема антацидного препарата.

Недеполяризующие миорелаксанты (например, тубокурарина хлорид): гидрохлортиазид усиливает действие этих препаратов и повышает чувствительность к тубокурарину.

Соталол: тиазид-индуцированная гипокалиемия может увеличить риск соталол-индуцированных аритмий.

Аллопуринол: одновременное применение ингибиторов АПФ и аллопуринола повышает риск поражения почек и может привести к повышенному риску лейкопении. Повышается риск  реакций гиперчувствительности.

Другие средства для лечения подагры (пробенецид, сульфинпиразон): может возникнуть необходимость в увеличении дозы урикозурических препаратов, поскольку гидрохлортиазид может повышать уровень мочевой кислоты в сыворотке крови.

Циклоспорин: одновременное применение ингибиторов АПФ и циклоспорина увеличивает риск повреждения почек и гиперкалиемии. Сопутствующее применение диуретиков может увеличить риск развития гиперурикемии и подагроподобных осложнений.

Ловастатин: одновременное применение ингибиторов АПФ и ловастатина увеличивает риск гиперкалиемии.

Алдеслейкин: усиление гипотензивного эффекта ингибиторов АПФ.

Средства, угнетающие функцию костного мозга: повышается риск развития нейтропении и/или агранулоцитоза.

Цитостатики, иммуносупрессивные препараты, прокаинамид: применение с ингибиторами АПФ может привести к повышенному риску  развития лейкопении.

Цитотоксические препараты (например, циклофосфамид, метотрексат): тиазиды могут снижать почечную экскрецию цитотоксических препаратов и усиливать их миелосупрессивные эффекты.

Прессорные амины (норэпинефрин, эпинефрин): возможно уменьшение ответа на воздействие прессорных аминов, но не настолько, чтобы исключить их применение.

Барбитураты, диазепам, наркотические препараты: возможно потенцирование влияния на развитие артериальной и ортостатической гипотензии.

Антихолинергические средства (например, атропин, бипериден): повышение биодоступности тиазидных диуретиков вследствие снижения моторики пищеварительного тракта и скорости эвакуации из желудка.

Салицилаты: в случае высоких доз салицилатов гидрохлортиазид может усиливать их токсическое действие на центральную нервную систему.

Метилдопа: сообщалось об отдельных случаях гемолитической анемии при применении с гидрохлортиазидом.

Метформин:следует применять с осторожностью с учетом риска возникновения лактатацидоза из-за возможной гидрохлортиазид-индуцированной функциональной почечной недостаточности.

Бета-блокаторы, диазоксид: возможно повышение их гипергликемического эффекта за счет тиазидов.

Амантадин:гидрохлортиазид может повысить риск побочных реакций амантадина.

Карбамазепин: риск гипонатриемии. Следует контролировать уровень электролитов.

Йодсодержащие контрастные средства: в случае диуретик-индуцированного обезвоживания повышается риск развития острой почечной недостаточности, особенно на фоне высоких доз препаратов йода. Перед применением йодсодержащих контрастных средств следует провести регидратацию.

Тканевые активаторы плазминогена, такие иммуносупрессанты как mTOR-ингибиторы (например, темсиролимус, сиролимус, эверолимус): возможно повышение риска развития ангионевротического отека.

Алкоголь: возможно усиление гипотензивного действия любых антигипертензивных препаратов.

Влияние на результаты лабораторных анализов: через влияние на обмен кальция тиазиды могут влиять на результаты оценки функции паращитовидных желез.

Препарат можно применять одновременно с ацетилсалициловой кислотой (в кардиологических дозах), тромболитиками, бета-блокаторами и/или нитратами под наблюдением врача.

Препараты лизиноприла следует с осторожностью применять больным с острым инфарктом миокарда в течение 6-12 часов после введения стрептокиназы из-за риска развития артериальной гипотензии.

Особенности применения.

Симтоматическая артериальная гипотензия.

Симптоматическая артериальная гипотензия редко наблюдается у пациентов с неосложненной гипертонической болезнью и более вероятна у пациентов с гиповолемией, электролитным дисбалансом (в т.ч. гипонатриемией, гипохлоремическим алкалозом, гипомагниемией или гипокалиемией), например, при терапии диуретиками, при низкосолевой диете, диализе, диарее, рвоте или при тяжелых формах ренинзависимой гипертензии. Таким пациентам следует регулярно проводить определение электролитов сыворотки крови. Пациентам с повышенным риском симптоматической гипотензии начало терапии и коррекцию дозы следует проводить под тщательным медицинским контролем. Особое внимание необходимо пациентам с ишемической болезнью сердца или заболеваниями сосудов мозга, у которых чрезмерное снижение давления может привести к инфаркту миокарда или инсульту.

В случае развития артериальной гипотензии пациента следует положить на спину и при необходимости сделать внутривенное вливание физиологического раствора натрия хлорида. Транзиторная артериальная гипотензия при приеме препарата не является противопоказанием для дальнейшего его применения. После нормализации артериального давления и восстановления эффективного объема крови возможно возобновление терапии препаратом лизиноприл/гидрохлортиазид в сниженной дозировке или отдельно одним из компонентов.

У некоторых пациентов с сердечной недостаточностью и нормальным или пониженным артериальным давлением лизиноприл может дополнительно снизить системное артериальное давление. Этот эффект – ожидаемый и обычно не является причиной для прекращения лечения. Если гипотензия становится симптоматической, может потребоваться снижение дозы или прекращение применения комбинированного препарата лизиноприл/гидрохлортиазид.

Двойная блокада ренин-ангиотензин-альдостероновой системы (РААС).

Одновременное применение ингибиторов АПФ (в т.ч. лизиноприла), блокаторов рецепторов ангиотензина II (БРА) или алискирена увеличивает риск артериальной гипотензии, гиперкалиемии и снижения функции почек (в т.ч. острой почечной недостаточности). Поэтому двойная блокада РААС путем комбинированного применения ингибиторов АПФ с БРА или алискиреном не рекомендуются.

Если двойная блокада РААС считается абсолютно необходимой, это должно происходить только под наблюдением специалистов и при частом тщательном мониторинге функции почек, уровня электролитов крови (особенно калия), артериального давления.

Ингибиторы АПФ и БРА не следует применять одновременно у пациентов с диабетической нефропатией.

Предшествующая терапия диуретиками.

Симптоматическая артериальная гипотензния может возникать после начальной дозы комбинированного препартата лизиноприл/гидрохлортиазида. Это более вероятно у пациентов с дегидратацией и/или солевым дефицитом в результате предшествующей терапии диуретиками. Терапию диуретиками следует прекратить за 2-3 дня до начала применения комбинации лизиноприл/гидрохлортиазид. Если это невозможно, лечение следует начинать только с одного лизиноприла в дозе 5 мг.

Стеноз аортального и/или митрального клапана/гипертрофическая кардиомиопатия.

Как и другие ингибиторы АПФ, лизиноприл не рекомендуется применять пациентам со стенозом митрального клапана и с обструкцией оттока из левого желудочка (например, при аортальном стенозе или гипертрофической кардиомиопатии).

Нарушение функции почек.

Тиазиды не могут быть приемлемыми диуретиками для применения пациентам с нарушением функции почек. Они неэффективны при клиренсе креатинина 30 мл/мин или ниже (умеренная или тяжелая почечная недостаточность).

Комбинированный препарат лизиноприл/гидрохлортиазид не следует применять в качестве начальной терапии у любого пациента с нарушением функции почек.

Лизиноприл/гидрохлортиазид не следует назначать пациентам с почечной недостаточностью (клиренс креатинина ≤ 80 мл/мин), пока путем титрования доз отдельных активных веществ препарата не будет установлена необходимость применения именно таких доз, что содержатся в комбинированной таблетке.

У пациентов с сердечной недостаточностью артериальная гипотензия, что возникает после начала терапии ингибиторами АПФ, может привести к дальнейшим расстройствам функции почек с возможным последующим развитием оборотной (после отмены препарата) острой почечной недостаточности.

У некоторых пациентов с артериальной гипертензией без явных признаков болезни почек может наблюдаться незначительное временное повышение уровня мочевины и креатинина в сыворотке крови, особенно если лизиноприл применять одновременно с диуретиками. Вероятность этого явления выше у пациентов с уже существующим нарушением функции почек. Такое состояние может требовать уменьшения дозы и/или прекращение применения диуретика и/или лизиноприла.

Пациенты после трансплантации почки.

Опыта применения препарата для лечения пациентов с недавно пересаженной почкой нет, поэтому препарат не следует применять этой группе пациентов.

Анафилактоидные реакции при гемодиализе.

Применение лизиноприла/гидрохлортиазида не показано пациентам, которые нуждаются в диализе по поводу почечной недостаточности.

Сообщалось о случаях развития анафилактоидных реакций у пациентов, которые проходили процедуры гемодиализа с применением высокопропускных мембран (например, AN 69), и сопутствующим лечением ингибиторами АПФ. Таким пациентам рекомендуется применять другой тип мембран для диализа или другой класс антигипертензивных препаратов.

Анафилактоидные реакции при аферезе липопротеинов низкой плотности (ЛПНП).

Сообщалось о редких случаях угрожающих жизни анафилактоидных реакций у пациентов, получавших ингибиторы АПФ во время афереза ЛПНП с декстрансульфатом. Для избежания этих реакций перед каждой процедурой афереза следует временно приостанавливать прием ингибиторов АПФ.

Заболевания печени.

Следует с осторожностью применять тиазиды пациентам с нарушением функции печени или прогрессирующим заболеванием печени, поскольку незначительные изменения                        водно-электролитного баланса могут спровоцировать внезапную печеночную кому.

Очень редко применение ингибиторов АПФ было связано с синдромом, который начинается с холестатической желтухи или гепатита и прогрессирует до фулминантного некроза печени, иногда с летальным исходом. Механизм этого синдрома неизвестен. Если у пациентов, принимающих лизиноприл/гидрохлортиазид, развивается желтуха или значительно повышается активность печеночных ферментов в сыворотке крови, препарат необходимо отменить и оставить пациента под наблюдением врача до исчезновения симптомов.

Хирургическое вмешательство/общая анестезия.

При обширных хирургических вмешательствах или при анестезии с применением препаратов, вызывающих гипотензию, лизиноприл может блокировать образование ангиотензина II вследствие компенсаторного высвобождения ренина, вызывая выраженное непрогнозированное снижение артериального давления. В случае развития артериальной гипотензии, которую можно объяснить этим механизмом, ее следует корректировать путем увеличения ОЦК.

Метаболические и эндокринные эффекты.

Известно, что совместное применение ингибиторов АПФ и противодиабетических препаратов (в т.ч. инсулина) может вызвать повышение концентрации глюкозы крови, снижающее риск развития гипогликемии. Этот феномен с большей вероятностью развивается в первые недели комбинированной терапии и у пациентов с нарушением функции почек (см. раздел «Взаимодействие с другими лекарственными средствами и другие виды взаимодействий»). Терапия тиазидами может вызвать нарушение толерантности к глюкозе и развитие гипергликемии. Поэтому может потребоваться коррекция доз противодиабетических средств, включая инсулин. У больных сахарным диабетом, получающих пероральные противодиабетические средства или инсулин, уровень глюкозы в плазме крови следует тщательно контролировать в течение первого месяца лечения ингибитором АПФ. Возможна манифестация латентного сахарного диабета во время терапии тиазидами.

С терапией тиазидными диуретиками могут быть связаны повышение уровней холестерина, свободного билирубина (вследствие вытеснения из связи с альбуминами) и триглицеридов в плазме крови.

Тиазиды могут снижать уровень связанного с белками йода в плазме крови без признаков нарушения функции щитовидной железы.

У некоторых пациентов применение тиазидных диуретиков может спровоцировать гиперурикемию и/или ухудшить течение/спровоцировать приступ подагры у предрасположенных к этому пациентов. Однако лизиноприл может увеличить выведение мочевой кислоты и, таким образом, может ослабить гиперурикемический эффект гидрохлортиазида.

Электролитный дисбаланс.

Всем пациентам, получающим терапию диуретиками, следует проводить периодическое определение уровня электролитов в сыворотке крови для выявления возможного водно-электролитного дисбаланса.

Тиазиды, включая гидрохлортиазид, могут вызвать водно-электролитный дисбаланс, в т.ч. гиповолемию, гипонатриемию, гипокалиемию, гипомагниемию, гипохлоремический алкалоз. Определение уровней электролитов в сыворотке крови и моче особенно важно, когда пациент страдает чрезмерной рвотой и/или диареей или получает парентерально жидкости. Предупредительными симптомами водно-электролитного дисбаланса, независимо от причины, является сухость во рту, чувство жажды, слабость, вялость, сонливость, беспокойство, спутанность сознания, судороги, мышечные боли или судороги (крампы), мышечная усталость, артериальная гипотензия, олигурия, тахикардия, тошнота, рвота.

Следует с осторожностью назначать препарат пациентам, находящимся на безсолевой диете.

У больных с отеками в жаркую погоду может возникать дилюционная гипонатриемия. Дефицит хлоридов, как правило, незначителен и не требует лечения. Тиазиды увеличивают выведение магния с мочой, что может привести к гипомагниемии.

Также тиазиды могут снижать экскрецию кальция с мочой и, как следствие, вызывать незначительное транзиторное повышение его уровня в плазме крови. Значительная гиперкальциемия может быть проявлением латентного гиперпаратиреоза. Прием тиазидов следует прекратить перед обследованием функции паращитовидных желез.

Гиперкалиемия.

У некоторых пациентов при приеме ингибиторов АПФ, в том числе лизиноприла, отмечалось увеличение концентрации калия в сыворотке крови. К факторам риска возникновения гиперкалиемии относятся почечная недостаточность, сахарный диабет, одновременное применение калийсберегающих диуретиков, калийсодержащих пищевых добавок или калийсодержащих заменителей соли, или других препаратов, вызывающих повышение концентрации калия в сыворотке крови (например, гепарин, триметоприм). Если прием вышеперечисленных средств на фоне лечения ингибиторами АПФ признается необходимым, рекомендуется регулярный контроль уровня калия в сыворотке крови.

Мониторинг уровня электролитов крови имеет особенно важное значение для пациентов, которые получают калийсберегающие диуретики и иАПФ или БРА по поводу сердечной недостаточности. Также в таких случаях следует применять самые низкие эффективные дозы калийсберегающих диуретиков и иАПФ/БРА. В случае гиперкалиемии следует рассмотреть вопрос о приостановлении или прекращении лечения.

Сахарный диабет.

Пациентам, принимающим пероральные противодиабетические препараты или инсулин, необходимо осуществлять тщательный гликемический контроль, особенно в течение первого месяца лечения ингибиторами АПФ.

Гиперчувствительность/ангионевротический отек.

Ангионевротический отек лица, конечностей, губ, языка, надгортанника, голосовых связок и/или гортани в отдельных случаях наблюдался у пациентов, лечившихся ингибиторами АПФ, включая лизиноприл. Ангионевротический отек может развиться в любое время в течение лечения. В таком случае применение лизиноприла следует немедленно прекратить, провести соответствующее лечение и наблюдать за пациентом до полного исчезновения симптомов.

Даже в случаях, когда отек ограничивается только языком и признаки нарушения дыхания отсутствуют, пациенты могут потребовать длительного наблюдения, поскольку лечения антигистаминными препаратами и кортикостероидами может оказаться недостаточно.

Очень редко были зарегистрированы летальные случаи вследствие ангионевротического отека гортани или языка. Если отек распространяется на язык, голосовые связки или гортань, может возникнуть обструкция дыхательных путей, особенно у пациентов, ранее перенесших хирургическое вмешательство на органах дыхания. В таких случаях следует немедленно принять меры неотложной терапии (введение адреналина (эпинефрина) и/или поддержание проходимости дыхательных путей). Пациент должен находиться под тщательным медицинским наблюдением до полного и стойкого исчезновения симптомов.

Ангионевротические отеки при применении ингибиторов АПФ чаще возникали у представителей негроидной расы, чем у пациентов других рас.

У пациентов с ангионевротическим отеком в анамнезе, не связанным с терапией ингибиторами АПФ, может повышаться риск его развития при применении ингибиторов АПФ.

У пациентов, получающих тиазиды, могут возникать реакции гиперчувствительности (с/без аллергии или бронхиальной астмы в анамнезе). На фоне применения препарата возможно обострение течения заболеваний соединительной ткани, в т.ч. системной красной волчанки.

Анафилактоидные реакции при десенсибилизирующей терапии.

У пациентов, получавших ингибиторы АПФ во время  десенсибилизирующей терапии аллергенами (например, ядом перепончатокрылых), развивались длительные анафилактоидные реакции. При воздержании от приема ингибиторов АПФ на время десенсибилизации таких реакций можно избежать, однако случайное повторное введение ингибиторов АПФ снова провоцировало развитие анафилактоидных реакций.

Нейтропения/агранулоцитоз/тромбоцитопения/анемия.

У пациентов, принимающих ингибиторы АПФ, были зарегистрированы случаи  нейтропении/агранулоцитоза, тромбоцитопении и анемии. При нормальной функции почек и при отсутствии каких-либо осложняющих факторов нейтропения развивается редко. Нейтропения и агранулоцитоз являются обратимыми после прекращения приема ингибиторов АПФ.

Лизиноприл следует применять особенно осторожно пациентам с диффузными заболеваниями соединительной ткани, при лечении иммунодепрессантами, аллопуринолом или прокаинамидом, а также при комбинации этих осложняющих факторов, особенно при наличии уже существующего нарушения функции почек.

У некоторых таких пациентов развивались тяжелые инфекции, которые иногда не реагировали на интенсивную терапию антибиотиками. При применении лизиноприла таким пациентам рекомендуется проводить периодический контроль количества лейкоцитов, а также пациентов следует предупредить о необходимости информирования врача о любых признаках инфекции.

Острая миопия и вторичная закрытоугольная глаукома.

Гидрохлортиазид, входящий в состав препарата, может вызвать реакцию идиосинкразии, что приводит к развитию острой транзиторной миопии и острой закрытоугольной глаукомы. Симптомы характеризуются острым началом снижения остроты зрения и/или глазной боли и обычно развиваются от нескольких часов до нескольких недель от начала лечения гидрохлортиазидом.

Нелеченная острая закрытоугольная глаукома может привести к постоянной потере зрения. Первичным мероприятием является прекращение применения гидрохлортиазида как можно скорее. В дальнейшем следует рассмотреть безотлагательное медикаментозное или хирургическое лечение, если внутриглазное давление остается неконтролируемым. Фактором риска развития острой закрытоугольной глаукомы может быть аллергия на сульфонамиды или пенициллины в анамнезе.

Этнические особенности.

У представителей негроидной расы, принимавших ингибиторы АПФ, чаще возникали ангионевротические отеки по сравнению с пациентами других рас. Как и в случае других ингибиторов АПФ, антигипертензивное действие лизиноприла менее выражено у пациентов негроидной расы, чем у пациентов других рас, возможно, вследствие большей распространенности среди гипертензивных пациентов негроидной расы лиц с низким уровнем ренина в крови.

Кашель.

При лечении ингибиторами АПФ сообщалось о возникновении непродуктивного персистирующего кашля, проходящего после отмены препарата. Кашель, вызванный ингибиторами АПФ, следует дифференцировать от кашля при других заболеваниях.

Первичный гиперальдостеронизм.

У пациентов, страдающих первичным гиперальдостеронизмом, ингибиторы АПФ неэффективны, поэтому препарат не следует применять для этой группы пациентов.

Литий.

Обычно не рекомендуется одновременное применение лития и лизиноприла.

Пациенты пожилого возраста.

По данным клинических исследований эффективность и переносимость одновременного применения лизиноприла и гидрохлортиазида были одинаковы как у пациентов пожилого возраста, так и у более молодых пациентов с артериальной гипертензией.

Корректировать дозировку пациентам пожилого возраста не требуется. Если у пациента пожилого возраста наблюдается снижение функции почек, следует скоррегировать начальную дозу лизиноприла (см. «Почечная недостаточность»).

Беременность.

Не следует начинать прием ингибиторов АПФ в период беременности. Если продолжение терапии ингибиторами АПФ считается необходимым, пациенток, планирующим беременность, следует перевести на альтернативную антигипертензивную терапию препаратами, имеющими установленный профиль безопасности для применения в период беременности. При диагностировании беременности лечение ингибиторами АПФ следует немедленно прекратить и при необходимости следует начать альтернативную терапию (см. разделы «Противопоказания» и «Применение в период беременности или кормления грудью»).

Реакции фотосенсибилизации.

Во время лечения тиазидами сообщалось о случаях реакций фотосенсибилизации. Если в процессе лечения возникают реакции фотосенсибилизации, рекомендуется отменить препарат. Если врач считает, что препарат необходимо назначить повторно, рекомендуется защищать участки тела, подвергающиеся воздействию солнечных лучей или искусственного УФ-облучения, и ограничить пребывание на солнце.

Антидопинговый тест.

Гидрохлортиазид, содержащийся в этом препарате, может вызвать ложно-положительный результат допинг-теста.

Антигипертензивное действие гидрохлортиазида может усилиться после симпатэктомии.

В период лечения Липразидом не рекомендуется употребление алкоголя.

Применение в период беременности или кормления грудью.

Препараты ингибиторов АПФ противопоказано применять беременным или женщинам, планирующим забеременеть. Эпидемиологические данные относительно риска тератогенности при применении ингибиторов АПФ в I триместре беременности неоднозначные; однако небольшого увеличения риска исключить нельзя. Данные о влиянии терапии ингибиторами АПФ во II и III триместрах свидетельствуют о фетотоксичности (угнетение функции почек, олигогидрамниоз, гипоплазия костей черепа) и неонатальной токсичности (почечная недостаточность, артериальная гипотензия, гиперкалиемия).

При планировании беременности следует выбрать альтернативное антигипертензивное лечение препаратом с установленным профилем безопасности для применения в период беременности.

При установлении беременности во время лечения ингибитором АПФ применение его следует немедленно прекратить и при необходимости заменить другими лекарственными средствами, разрешенными к применению беременным. В этом случае рекомендуется ультразвуковой контроль функции почек и черепа плода.

За новорожденными, матери которых принимали ингибиторы АПФ, необходимо тщательно наблюдать в связи с возможностью развития у них артериальной гипотензии, олигурии и гиперкалиемии.

Существует ограниченный опыт применения гидрохлортиазида во время беременности, особенно в I триместре. Гидрохлортиазид проникает через плаценту. Основываясь на фармакологических механизмах действия гидрохлортиазида, его применение во II и III триместрах беременности может ухудшить фето-плацентарную перфузию, вызвать желтуху, нарушение электролитного баланса и тромбоцитопению плода и новорожденного.

Гидрохлортиазид нельзя применять для лечения гестационных отеков, гестационной артериальной гипертензии или преэклампсии беременных из-за риска уменьшения объема плазмы крови и плацентарной перфузии.

При необходимости применения препарата кормление грудью рекомендуеться прекратить.

Способность влиять на скорость реакции при управлении автотранспортом или другими механизмами.

Как и другие антигипертензивные средства, комбинация лизиноприл/гидрохлортиазид может слабо или умеренно влиять на скорость реакции вследствие возможного развития побочных реакций, особенно в начале терапии или при изменении дозирования, в зависимости от индивидуальной восприимчивости пациента, а также при применении препарата в сочетании с алкоголем.

При управлении автотранспортом или другими механизмами следует учитывать, что иногда может возникать головокружение или повышенная утомляемость. Поэтому в начале применения препарата (период определяется индивидуально врачом) следует воздерживаться от управления автотранспортом и/или другими механизмами. Позже степень ограничения определяется индивидуально врачом.

Способ применения и дозы.

Препарат назначать с учетом доз лизиноприла или гидрохлортиазида, которые применялись в монотерапии. Дозу подбирать индивидуально в зависимости от терапевтического эффекта.

Начальная рекомендованная доза (в пересчете на лизиноприл) – 5-10 мг/сутки, в дальнейшем дозу следует коррегировать с учетом достигнутого клинического эффекта. Стабильный терапевтический эффект обычно развивается через 2-4 недели применения препарата. Рекомендованная поддерживающая доза – 20 мг 1 раз в сутки. Максимальная суточная доза (в пересчете на лизиноприл) – 40 мг.

При необходимости приема препарата в дозе 2,5 мг и 5 мг (в пересчете на лизиноприл) следует применять лекарственные формы с возможностью такого дозирования.

Дети.

Безопасность и эффективность применения детям лизиноприла/гидрохлортиазида не установлены, поэтому препарат противопоказан детям до 18 лет.

Передозировка.

Данные о передозировке у человека ограничены.

Симптомы: симптомы передозировки ингибиторов АПФ могут включать артериальную гипотензию, циркуляторный шок, электролитные нарушения, почечную недостаточность, гипервентиляцию, тахикардию, пальпитацию, брадикардию, головокружение, беспокойство, кашель.

Симптомами передозировки гидрохлортиазида являются симптомы, обусловленные снижением уровня электролитов в сыворотке крови (в т.ч. гипокалиемия, гипохлоремия, гипонатриемия), а также обезвоживанием, возникающим вследствие чрезмерного диуреза. Могут возникать тахикардия, аритмия, артериальная гипотензия, сердечно-сосудистый шок, слабость, спутанность и расстройства сознания, угнетение сознания (включая кому), головокружение, спазмы мышц, судороги, парестезии, тошнота, рвота, чувство жажды, полиурия, олигурия, анурия, алкалоз, повышенный уровень азота мочевины в крови (в основном при почечной недостаточности), почечная недостаточность.

В случае применения сердечных гликозидов гипокалиемия может привести к повышению риска сердечных аритмий.

Лечение: симптоматическое и поддерживающее, специфического антидота нет. Лечение препаратом следует прекратить и за пациентом следует установить тщательное наблюдение. Терапевтические меры зависят от характера и тяжести симптомов.

Рекомендованным лечением передозировки является внутривенное введение физиологического раствора натрия хлорида. При артериальной гипотензии следует положить пациента на спину (ноги необходимо поднять). При необходимости провести инфузию ангиотензина II и/или внутривенное ведение катехоламинов.

Если прием препарата был осуществлен недавно, то для его вывода и для предотвращения дальнейшей его абсорбции рекомендуется принятие мер, направленных на его выведение (например, стимуляция рвоты, промывание желудка, введение энтеросорбентов и сульфата натрия). Лизиноприл может быть выведен из системного кровотока путем гемодиализа, при этом следует избегать применения полиакрилонитрильных металосульфонатних высокопоточных мембран (например, AN 69).

Брадикардию или значительную вагусную реакцию можно уменьшить путем внутривенного введения атропина. Для лечения резистентной к терапии брадикардии показано применение кардиостимулятора.

При развитии ангионевротического отека необходима адекватная неотложная терапия (введение адреналина (0,3-0,5 мл раствора адреналина (1:1000) трансдермально), глюкокортикостероидов, антигистаминных препаратов, обеспечение проходимости дыхательных путей при помощи интубации или ларинготомии).

Следует постоянно контролировать показатели жизненно важных функций, концентрации сывороточных электролитов и креатинина.

Побочныереакции.

Побочные реакции, связанные с лизиноприлом.

Система крови и лимфатическая система: снижение уровня гемоглобина и гематокрита, миелосупрессия, анемия, тромбоцитопения, лейкопения, нейтропения, агранулоцитоз, гемолитическая анемия, лимфаденопатия, аутоиммунные заболевания.

Нервная система и психические нарушения: головокружение, головная боль, изменения настроения, парестезии, вертиго, нарушение вкусовых ощущений, нарушение сна, спутанность сознания, нарушение обоняния, нарушение равновесия, дезориентация, шум в ушах, снижение остроты зрения, симптомы депрессии, синкопе, галлюцинации.

Сердечно-сосудистая система: артериальная гипотензия (особенно после приема первой дозы препарата пациентами с дефицитом натрия, дегидратацией, сердечной недостаточностью), ортостатические эффекты (включая гипотензию), приливы, боль/дискомфорт в груди, инфаркт миокарда или цереброваскулярный инсульт, возможно, вторичный из-за чрезмерной артериальной гипотензии у пациентов группы высокого риска; пальпитация, тахикардия, брадикардия, феномен Рейно. При применении лизиноприла пациентам с острым инфарктом миокарда возможны, особенно в первые 24 часа, AV-блокада II-III степени, тяжелая артериальная гипотензия и/или нарушение функции почек, в единичных случаях – кардиогенный шок.

Костно-мышечнаясистема: были зарегистрированымышечные спазмы.

Дыхательная система, органы грудной клетки и средостения: кашель, ринит, бронхит, диспноэ, бронхоспазм, синусит, аллергический альвеолит/эозинофильная пневмония. Были зарегистрированы инфекции верхних дыхательных путей.

Пищеварительный тракт и гепатобилиарная система: диарея, запор, рвота, тошнота, боль в животе, диспепсия, сухость во рту, глоссит, снижение аппетита, панкреатит, интестинальная ангиоэдема, гепатоцеллюлярный или холестатический гепатит, желтуха, печеночная недостаточность.

Очень редко сообщалось о случаях нежелательного течения гепатита, прогрессировавшего до печеночной недостаточности. Пациентам, получавшим комбинацию лизиноприла и гидрохлортиазида и у которых возникла желтуха или значительно повысились уровни печеночных ферментов в сыворотке крови, следует прекратить применение данной комбинации с последующим соответствующим медицинским контролем.

Кожа и подкожная клетчатка: высыпания, зуд, крапивница, гиперемия кожи, алопеция, псориаз, реакции гиперчувствительности/ангионевротический отек: ангионевротический отек лица, конечностей, губ, языка, голосовых связок и/или гортани, гипергидроз, пемфигоидные реакции, токсический эпидермальный некролиз, синдром Стивенса-Джонсона, полиморфная эритема, псевдолимфома кожи.

Сообщалось о комплексной реакции, включающей один или несколько симптомов: лихорадка, васкулит, миалгия, артралгия/артрит, положительный тест на антинуклеарные антитела, повышение скорости оседания эритроцитов (СОЭ), эозинофилия и лейкоцитоз, высыпания, реакции фотосенсибилизации или другие дерматологические проявления.

Мочевыделительная система: дисфункция почек, уремия, острая почечная недостаточность, олигурия/анурия.

Эндокринная система: неадекватная секреция антидиуретического гормона.

Репродуктивная система и молочные железы: импотенция, гинекомастия.

Метаболические нарушения: гипогликемия, подагра.

Общие нарушения и нарушения в месте введения: повышенная утомляемость, астения.

Результаты лабораторных тестов: повышение уровня мочевины, креатинина, билирубина и печеночных энзимов в сыворотке крови, гиперкалиемия, гипонатриемия, протеинурия.

Побочные реакции, связанные с гидрохлортиазидом.

Система крови и лимфатическая система: лейкопения, нейтропения/агранулоцитоз, тромбоцитопения с/без пурпуры, гемолитическая и апластическая анемии, уменьшение гематокрита, миелосупрессия, лимфаденопатия.

Иммунная система: реакции гиперчувствительности, включая анафилактические реакции, анафилактический шок, ангионевротический отек (в т.ч. отеки лица, губ, языка, гортани, конечностей, кишечные отеки).

Нарушение метаболизма и трофики: снижение аппетита/анорексия, гиперурикемия, которая может провоцировать подагрические приступы у пациентов с асимптомным течением заболевания, подагра; электролитный дисбаланс, в т.ч. гипонатриемия, гипокалиемия, гипохлоремический алкалоз, что может провоцировать печеночную энцефалопатию/кому, гипомагниемия, гиперкальциемия; гипергликемия, глюкозурия, нарушение толерантности к глюкозе, что может вызвать манифестацию латентного сахарного диабета; повышение уровня мочевины, креатинина, ферментов печени, билирубина, холестерина, липидов, триглицеридов в плазме крови.

Психические расстройства: беспокойство, депрессия, нарушение сна, сонливость, спутанность сознания, дезориентация, изменения настроения, нервозность.

Нервная система: головокружение, головная боль, парестезии, судороги, апатия, чувство усталости, слабость, астения.

Органы зрения: транзиторная нечеткость/снижение остроты зрения, ксантопсия, конъюнктивит, острая миопия и вторичная острая закрытоугольная глаукома.

Органы слуха и равновесия: вертиго, звон в ушах, ушная боль.

Сердечно-сосудистая система: аритмии, ортостатическая гипотензия, артериальная гипотензия, тахикардия; некротический ангиит (васкулит, кожный васкулит).

Дыхательная система, органы грудной клетки и средостения: респираторный дистресс, включая пневмонит и отек легких.

Пищеварительная система: тошнота, рвота, диарея, запор, сухость во рту, чувство жажды, стоматит/афтозни язвы, глоссит, изменение вкусовых ощущений, изжога, раздражение желудка/боль/спазм в эпигастральной области, панкреатит, сиаладенит.

Гепатобилиарная система: развитие печеночной энцефалопатии или печеночной комы, гепатоцеллюлярная или холестатическая желтуха, холецистит.

Кожа и подкожная клетчатка: кожная сыпь, реакции фотосенсибилизации, зуд, крапивница, синдром Стивенса-Джонсона, мультиформная эритема, эксфолиативный дерматит, токсический эпидермальный некролиз, кожные волчаночноподобные реакции/обострение системной красной волчанки, алопеция.

Опорно-двигательный аппарат: судороги или боль в мышцах, мышечная слабость, артриты.

Мочевыделительная система: нарушение функции почек, интерстициальный нефрит, почечная недостаточность.

Другие: снижение потенции/импотенция, повышение температуры тела.

Срок годности. 3 года.

Не применять после окончания срока годности, указанного на упаковке.

Условия хранения.

В оригинальной упаковке при температуре не выше 25 °С.

Хранить в недоступном для детей месте.

Упаковка.

По 10 таблеток в блистере, по 3 блистера в пачке; по 60 таблеток в контейнере, по 1 контейнеру в пачке; по 90 таблеток в контейнере, по 1 контейнеру в пачке.

Категория отпуска. По рецепту.

Производитель.

Публичное акционерное общество «Научно-производственный центр «Борщаговский химико-фармацевтический завод».

Местонахождение производителя и его адрес места осуществления деятельности.

Украина, 03134, г. Киев, ул. Мира, 17.